"ЯК ПЕТРО, ПЛАЧУ ГIРКО"

(Див.: Мф. 26, 75)

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

На Тайнiй Вечерi Господь Iсус Христос за кiлька годин до того, як був схоплений у Гефсиманському саду, звiстив ученикам, що Йому недовго залишилось бути разом з ними. Апостол Петро запитав: "Господи, куди Ти iдеш?" Iсус вiдповiв йому: "Куди Я iду, ти не можеш тепер iти за Мною..." Петро сказав Йому "Господи! Чому я не можу iти за Тобою тепер? Я душу мою покладу за Тебе". Iсус вiдповiв йому: "Душу твою за Мене покладеш? Iстинно, iстинно кажу тобi: не проспiває пiвень, як тричi зречешся Мене" (Iн. 13, 36-38).

Передбачення Христа збулося з усiєю точнiстю. Петро був у дворi первосвященика у той час, коли вiдбувався беззаконний суд над Iсусом Христом у домi Каяфи. Петро хотiв приховати вiд тих, хто знаходився у дворi, що вiн ученик Христа. Але його обличчя, яке вiдбивало глибоку скорботу та мученицький страх за долю свого Учителя, викликало пiдозру оточуючих. Спочатку служниця запитала Петра, чи не з ученикiв вiн Iсуса Назарянина. Петро сказав, що не знає Його i навiть не розумiє, про що йдеться.

Потiм архиєрейський слуга сказав Петру, що вiн з ученикiв Христа. Петро знову зрiкся Христа, але вже з клятвою. Через деякий час родич Малха, якому Петро вiдрубав вухо, засвiдчив, що вiн з ученикiв Христа. "Чи не бачив я тебе з Ним у саду?" - запитав вiн. Петро вкрай збентежився. Спочатку вiн зробив вигляд, наче не розумiє, про що йому кажуть, потiм почав божитися i клястися, що не знає Цiєї Людини. Це було третє зречення Христа, i одразу ж заспiвав пiвень.

У цей час Господь Iсус Христос, Якого вивели до двору з палацу первосвященика, обернувся в той бiк, де стояв Петро, i поглянув на нього. Цей погляд любовi та докору проник у серце малодушного ученика. Вiн згадав нещодавно сказанi Господом слова: "Перш, нiж пiвень заспiває, тричi зречешся Мене". Петро вийшов геть iз двору i гiрко заплакав.

Це був плач грiшника, якого мучило каяття за зраду Господа та за свою малодушнiсть. Грiх зречення Христа Петро загладив, коли в одне з явлень Iсуса Христа пiсля воскресiння на трикратне запитання Господа: "Чи любиш ти Мене?" - вiдповiв трикратним пiдтвердженням своєї любовi до Христа.

Але пам'ять про скоєний грiх була настiльки сильною, що Петро до самої смертi при спiвi пiвня згадував своє вiдречення i гiрко плакав. Свою вiдданiсть Христу Петро пiдтвердив апостольськими трудами та мученицькою смертю.

Дорогi брати i сестри! А скiльки християн зреклися Бога у днi гонiнь на Церкву! Як Петро, вони також виявили свою малодушнiсть. Деякi з них потiм розкаялись, оплакуючи свiй грiх, а iншi так i померли, не покаявшись. Не треба бути людиною зарозумiлою. Ми сильнi тiльки тодi, коли маємо надiю на допомогу Божу. Наскiльки б не була людина сильною духом, диявол сильнiший. I тiльки благодать Божа може слабкого i немiчного зробити мужнiм.

Зараз багато людей оголосили себе вiруючими. Але де вони були у днi переслiдувань за вiру? Також, як i Петро, малодушничали. Та звернiть увагу на те, що Господь не осудив Петра. Звичайно, не тому, що його грiх не був великим. Грiх Петра був тяжким. Бо Господь сказав: "Хто зречеться Мене перед людьми, той вiдкинутий буде перед ангелами Божими" (Лк. 12, 9). Господь не осудив Петра, тому що вiн гiрко плакав через своє вiдречення.

Два ученики здiйснили тяжкий грiх: Iуда зрадив Христа, а Петро вiдрiкся вiд Нього. Але перший не покаявся, i тому кiнець його був сумним - вiн кинув первосвященикам 30 срiбникiв, одержаних за зраду, пiшов й удавився. А iнший оплакував своє падiння, i тому Господь простив його, i вiн став первоверховним апостолом.

Ми повиннi боятися не стiльки грiха, скiльки нерозкаяного серця. Любов Божа покриває всякий грiх, але тiльки людинi, яка покаялась. Не треба забувати свої старi грiхи. Пам'ять про них упокорює людину. А, як вiдомо, Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать.

Амiнь!