Автор статті справедливо зазначає про “майже повну відсутність документальних даних про діяльність Полікарпа Сікорського та ієрархії УАПЦ «другої хвилі»”, проте і наявних джерел достатньо, щоб не погодитись з ним у цілій низці питань.

Перш за все, автор дорікає за те, що в сучасних історичних книгах, випущених під егідою УПЦ-КП не обговорюється заборона у священослужінні й позбавлення сану Полікарпа Сікорського митрополитом Сергієм (Старгородським) у 1942 р. Але потрібно лише прослідкувати хронологічно його юрисдикційну приналежність. Як відомо, у квітні 1932 р. Полікарп став єпископом Польської Православної Церкви. Коли Собор Єпископів у Почаєві визнав Українську Церкву канонічно підпорядкованою Московській Патріархії, єпископ Луцький Полікарп не визнав цієї ухвали. Єпископ писав тоді в листі до учасників Собору: “Насильно накинута юрисдикція Московської Патріархії  мусить бути відкинута, і ієрархія Православної Церкви в Західних областях України повинна повернутися до свого Кіріарха митрополита Дионисія ”. Декретом від 24 грудня 1941 р. архиєпископ Луцький Полікарп призначений “Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України”. Не заперечуючи того, що владика Полікарп у часи більшовицької окупації Західної України у 1939 – 41 рр. спів служив з митрополитом Миколаєм, який встановив з ним по приїзді до Луцька молитовне єднання, зазначимо, що декларацію про зречення юрисдикції ПАЦ в Польщі владика Полікарп не склав, до Москви на виклик не їздив і не іменував себе “Володимир-Волинським”, який титул надала йому Московська Патріархія. Таким чином, юрисдикційно єпископ Полікарп до РПЦ не належав, а значить на нього розпорядження щодо позбавлення сану не діють.

Щодо ставлення до комуністичного режиму в СРСР, то тут коментарі не потрібні, бо владика справедливо називав її “безбожницькою”.

Що ж до ставлення Полікарпа Сікорського до німецької влади, то тут слід зробити деякі роз’яснення. Внаслідок договору Гітлера з урядом СРСР Західну Україну восени 1939 р. окупувала радянська влада. Не дивлячись на це, від того ж Гітлера широкі маси населення сподівались визволення, щоб будувати незалежну Україну. І тому, коли 22 червня 1941 р. німецькі війська почали наступ на Схід, то для багатьох ця війна була не лише очікуваною, але й жаданою, тим більше після утворення у Львові Українського Уряду. Церква не стояла осторонь. Полікарп Сікорський писав тоді “до всіх українців, сущих на Волині”: «Проголошено Самостій­ну Українську Державу. Відроджена у вільній Українській Держа­ві, Українська вільна Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю ... В цей великий час всі українці мусять об'єднатися, всі мусять працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність мусімо показати на ділі... Нехай Господь Милосерд­ний допомагає тобі, Народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати Са­мостійну Українську Державу, а моя молитва за всіх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди». І. Власовський відмічає, що “ В Архипастирському листі єпископа Полікарпа звертає нашу увагу факт замовчання цілком про німців, як визволителів укра­їнського народу, і про освободительку України німецьку армію. Чи не належав покійний Владика Митрополит до тих дуже тоді небагатьох, що не забули того, що той же Гітлер Західну Украї­ну віддав СССР, ні теорії расизму, націонал-соціалізму, надлюди­ни Ніцше, “Mein Kampf” Гітлера, а тому не мали віри, що Гітлер буде „будувати Україну". Німці не забороняли уро­чистих „свят державності", приглядалися маніфестаціям, дефілядам, фотографували їх і ... мовчали. Військо йшло і йшло на Схід, радісно зустрічало його населення …

Щодо офіційних контактів з вермахтом та німецькою адміністрацією, то у заступника Рейхскомісаріату в Рівному фон-Ведельштедта був неодноразово і митрополит Олексій, як голова Автономної Церкви в Україні. У Києві ж німецька влада спілкувалась майже виключно з останніми. Недарма І. Власовський писав: “Так відразу німецька влада в Києві, яку українці прийняли було за «визволителів», стала в церковному житті столиці України Києві по стороні противників УАЦ”.

Автор статті наголошує увагу на витягу з листа єпископа Никанора Абрамовича до митрополита Полікарпа від 22 квітня 1942 р. Але з листа, навпаки, бачимо ставлення німецької окупаційної влади до УАПЦ і природнє прохання єпископа до Адміністратора якось посприяти пом’якшенню становища.

Щодо “Відозви” владики Полікарпа, то видається дивним, що такий документ, якщо він лежав у Держархіві Волинської області, не був використаний радянськими агітаторами. Проте, якщо навіть такий документ й існує, то хочеться нагадати один факт. У Києві і на східних землях України ще й у січні-лютому 1942 р. „з'являються, - як свідчить митрополит Никанор у листі до І. Власовського з дня 23 липня 1956 р., -  спеціальні емі­сари, що розвозять по парафіях, підпорядкованих Українській Церковній Раді (організована була в Києві 19 жовтня 1941 р.), ти­сячі друкованих ,,Прохань" про спровадження ВПр Іларіона до Ки­єва". В цих друкованих „Проханнях” (До Церковної Ради меш­канців села...) читаємо: „Завдячуючи лицарській перемозі Ні­мецької Армії, впали політичні московські кайдани, але церковно-релігійні пута ще позостались, бо ієрархія московська, або спів­чуваюча Москві, ще й досі рядить нашим Українським церковно-релігійним життям на велику шкоду Українському народові…” . „Однак, - як свідчить далі владика Ніканор, -  ті „Прохання" па­рафії скеровують „до відома" Церковної Ради не підписаними, з запитом, що з тим робити. Оскільки по-суті кандидатура ВПр вл. Іларіона була цілком підходяща, постільки викликав підозріння факт, що ті „прохання" розповсюджувала московська група митр. Олексія і ще нікому невідомі якісь особи. Через це про автентичність “Відозви” зараз говорити важко.

Нарешті, перечислюючи втрати українського народу у війні з нацистською Німеччиною, автор звинувачує владику-Адміністратора у прославленні “Великого Фюрера”. Про ставлення до німецької влади ми вже говорили вище, а зараз зазначимо, що привітне ставлення було дуже нетривалим, у той час як ієрархія Московської Церкви аж до розвалу Радянського Союзу (а дехто й донині) всіляко прославляла безбожницьку комуністичну владу, втрати українського народу від якої сягають десятки мільйонів чоловік.

Олександр Трофимлюк, 2005 р.