План:

І. Вступ. Причини створення окремої Галицької митрополії.

ІІ. Історія існування Галицької митрополії:

1.     Поставлення окремого Га­лицького митрополита Константинополь-ським патріархом Афанасієм І.

2.     Смута в Константинополі.

3.     Булла імператора про недоцільність Галицької митрополії.

4.     Лист волинському князеві Володимиру Любарту.

5.     Скасування митрополії.

6.     Відновлення Галицької митрополії у 1371 р.

         ІІІ. Висновок. Чому польська влада не домагалася окремої Галицької митрополії.

На початку XIV ст. у зв'язку з від'їздом митрополита Максима до Володимира-на-Клязьмі галицькі князі наполягали на створенні окремої Галицької митрополії. Петрушко вважає, що “ Галицькі князі побоювалися, напевно, також і можливості підпадіння митрополита в залежність від Володимирських князів.   Це спонукало князя Юрія Львовича Галицького почати турботи про створення в Галичі власної митрополії, незалежної від Києво-Володимирської ”.[1] 

Вчинок митрополита Максима викликав обурення не лише на Русі (літопис повідомляв з осудом: «Оставя митрополию и збежа ис Києва»), але навіть Константинопольського патріарха Афанасія І. Дослідники вва­жають, що патріарх, дотримуючись давньої норми, за якою митрополит, котрий кидає кафедру, позбувається її, засудив Максима й погодився поставити окремого митрополита Га­лицького, призначивши йому 81-е місце (Київський посідав на той час 71-е місце)[2]. Досі дискутується рік заснування Галиць­кої митрополії (між 1301—1306 рр.)[3].

Чутки про відкриття Галицької митрополії засмутили митрополита Феогноста й великого князя московського Симеона, і вони, порадившись між собою, відправили в 1346 р. послів до патріарха “про благословення”. Митрополит писав ще про якісь злочини Галицького єпископа, про які він уже сповіщав патріарха й колись. Обставини виявилися сприятливими. У січні 1347 р. зійшов на константинопольський престол новий імператор – Іоанн Кантакузен і тоді ж патріарх Іоанн XIV Собором був скинутий  зі своєї кафедри за послідування Варлааму й Акиндину. У наступному місяці кафедру цю зайняв Ісидор Бухир, якого Іоанн XIV віддав анафемі за прихильність до свят. Григорія Палами і який, як тільки зробився патріархом, негайно почав скасовувати все, зроблене його попередником [4]. У серпні того ж року імператор видав золоту буллу, у якій сповіщав, що відкриття в Галичині особливої митрополії є нововведення, що відбулося незадовго перед тим під час неясних обставин у Візантії; що відтепер “святійші єпископії, що перебувають у частині Русі, називаною Волинню, саме: Галицька, Володимирська, Холмська, Перемишльська, Луцька й Туровська”, повинні підкорятися святійшій митрополії Київській й всієї Русі, і що це робиться на прохання великого князя руського Симеона й інших князів як у силу з давнього часу вкоріненого церковного звичаю, так і заради “доброчесного й богоугодного життя святійшого митрополита Київського, преповажного й екзарха всієї Русі Феогноста”. Відповідно до царської булли й патріарх зі своїм Собором ухвалив підкорити знову й назавжди зазначені волинські єпископії Київському митрополитові на Москві, скасувати колишнє соборне визначення відносно Галицької митрополії й затвердити, щоб ця нова постанова була дотримувана й всіма майбутніми Царгородськими патріархами й Руськими митрополитами [5].

Після цього імператор сповістив нашого великого князя й митрополита особливими посланнями про видану ним буллі й соборному визначенню, що відбувся по ній, і, називаючи відкриття Галицької митрополії нововведенням, приписував це переважно зловмисності колишнього Царгородського патріарха, а митрополитові Феогносту писав ще, щоб він або сам, якщо може, приїхав у Константинополь, або надіслав довірених людей, які б могли бути присутнім при проведенні суду над Галицьким єпископом і засвідчити про його злочини. Ще ясніше й докладніше імператор тоді ж пояснив всю справу відносно Галицької митрополії волинському князеві Володимиру Любарту в наступному листі: “Ти знаєш, що із самого того часу, як народ руський пізнав Бога й освітився святим Хрещенням, затвердилося звичаєм й узаконено, щоб на всю Русь, Велику і Малу, був один митрополит Київський і щоб він рукопокладав єпископів в усі святійші єпископії. І коли деякі вирішувалися іноді порушити цей порядок, то не могли довести до кінця свого наміру, тому що ледь тільки відбувалося порушення, негайно ж випливало й відновлення колишнього порядку й колишнього звичаю, як це знаєте й ви. Тим часом незадовго перед цим архієрей Галицький, незважаючи на те що на нього покладені були обвинувачення, у яких він повинен був дати відповідь перед святійшим митрополитом Київським, преповажним й екзархом всієї Русі, кир Феогностом, прийшовши сюди, скористався колишнім тоді часом нестійкості. Звернувшись до колишнього патріарха Константинопольського, котрий по зловмисності зробив багато й іншого, противного Божественному й священному канонам… той Галицький архієрей зведений був з єпископа в митрополита й одержав під владу свою й інші, що перебувають у Малій Русі, святійші єпископії. Але як нині по благословінню Божому справи знову наведені в належний стан і самого колишнього патріарха Константинопольського скинуто з кафедри за свої провини й за керування, противне Божественному й священному канонам, а обраний і поставлений по визначенню Собору Вселенський патріарх, визнаний гідним того й здатним за його чесноту й богоугодне життя, так само відкинуто й те, що зробив колишній патріарх Константинопольський всупереч Божественним і священним канонам; то ухвалені моїм царським визначенням й соборне рішення, щоб святійші єпископії — Галицька й інші — підкорялися влади святійшої митрополії Київської, як колись, щоб архієрей Галицький з'явився сюди й щоб з ним після розслідування його справи вчинено було так, як виявиться справедливим і згідним з канонами. Тому сповіщає тебе моя царська величність, щоб ти подбав вислати й перепровадити сюди архієрея Галицького. А святійшого митрополита Київського, преповажного й екзарха всієї Русі, прийміть відтепер як щирого й законного митрополита — нехай він робить у відношенні цих святійших єпископій і поставлених над ними боголюб’язних єпископів що треба й що згідно з канонами і як робилося колись. І якщо ви по християнству, що містите, по почуттю благочестя й, будучи покірні й слухняні святій Божій Церкві, охоче прийняли церковні грамоти, що сповіщали, що архієрей Галицький зроблений митрополитом, то й нині, коли повідомляє та ж свята Божа Церква й визначає й моя царська велич, щоб відновився колишній порядок, прийміть і це з радістю, як належне й стосовне до вашої душевної користі. Хай  буде все, як сповіщає вас моя царська велич”. Одночасно з імператорським листом до галицького князя Любарта патріарх відправив і своє послання до Галицького митрополита й зобов'язував його без зволікання негайно з'явитися на суд у Константинополь [6]. Чим скінчився цей суд й яка була наступна доля цього митрополита — невідомо. Але митрополит Феогност, одержавши знову під своє ведення волинські єпархії, незабаром почав далеку подорож для огляду їх і повернувся з Волині вже в наступному році.

Однак у 1370 р. польський король і великий князь литовсь­кий Казимир звернувся до патріарха Філофея з проханням поновити митрополію[7]. Вій писав, що «від віків Галич був знаний усім країнам як митрополія, митрополичий стіл тут був з віку віків. Першим митрополитом був з благословенням Вашим Нифонт, другим митрополитом Петр, третім митрополи­том Гавриїл, четвертим митрополитом Теодор. Усі вони були на галицькім столі». Казимир заявляв, що новий митрополит вже обраний — єпископ Антоній. Врешті владар-католик погрожував: «Поставте Антонія митрополитом, щоб не зник і не пропав закон русинів. А якщо не буде Божого і Вашого благо­словення на цього чоловіка, то потім не жалуйтеся на нас: прийдеться хрестити русинів на латинську віру...»[8]

Патріарх на початку 1371 р. відновив Галицьку митрополію. Антоній отримав право висвяти єпископів. Галицька митрополія проіснувала до 1415 р., коли стала намісництвом осібного Київського митрополита, який відтоді почав титулуватися «мит­рополит Києва і Галича»[9].

З кінця XIV ст., коли під владу польських королів підпадає, від часу династичної унії Литви з Польщею, і Литовська Русь з Литовською (Київською) митрополією, відпала для польських королів потреба домагатися окремої митрополії для Галичини.[10]

Використана література:

1.     Барабанов Н.Д. Византия и Русь в начале XIV в. // Византийские очерки. – М., 1991.

2.     Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.1. – К., 1998.

3.     Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Львів, 1905. Т. 4.

4.     Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. – М.: Издательство Спасо-Преображенского Валаамского Монастыря, 1994.

5.     Мейендорф И. Византия и Московская Русь. – Париж, 1990.

6.     Павлов А. С. О начале Галицкой и Литовской митрополии и о первых тамошних митрополитах по византийским документальным источникам XIV в. // Рус. Обозрение. – М., 1984. № 5.

7.     Петрушко В.И. Курс лекций по истории Русской Церкви. – К., 2002.

8.     Стахів М. Христова Церква в Україні (988 - 1596). – Стемфорд, 1985.

9.     Тихомиров Н. Д. Галицкая митрополия. СПб., 1895.

[1] Петрушко В.И. Курс лекций по истории Русской Церкви. – К., 2002. – с. 43.

[2] Барабанов Н.Д. Византия и Русь в начале XIV в. // Византийские очерки. – М., 1991. – С. 198.

[3] Павлов А. С. О начале Галицкой и Литовской митрополии и о первых тамошних митрополитах по византийским документальным источникам XIV в. // Рус. Обозрение. 1984. № 5; Тихомиров Н. Д. Галицкая митрополия. СПб., 1895.

[4] Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. – М.: Издательство Спасо-Преображенского Валаамского Монастыря, 1994. – Кн.4, с. 83.

[5] Мейендорф И. Византия и Московская Русь. – Париж, 1990. – С. 334 – 336.

[6] Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. – М. : Издательство Спасо-Преображенского Валаамского Монастыря, 1994. – Кн.4, с. 84.

[7] Мейендорф И. Византия и Московская Русь. – Париж, 1990.– С. 341.

[8] Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Львів, 1905. Т. 4. – С. 391 – 393.

[9] Стахів М. Христова Церква в Україні (988 - 1596). – Стемфорд, 1985. – С. 192 – 193.

[10] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви.Т.1. – К., 1998. – с. 106.