Пройшло два тижні Великого посту, в які Православна Церква призивала нас до виправлення, каяття. Вона, як ніжна й любляча мати, пропонувала нам пройти святу Чотиридесятницю під її керівництвом. Пропонувала й пропонує вона нам правила життя, повчаючи одних, лагідно викриваючи інших, підтримуючи й зміцнюючи на щирому шляху третіх.

Але багато хто з нас її поради не чув або ж не звертав уваги на ці заклики. Для багатьох з нас час несеться вперед, як бурхливий вихор, захоплюючи нас за собою, як бездушні, позбавлені власних сил предмети. І ми, несені усе далі й далі, перебуваємо в дивному становищі людей, що мають очі, але не бачать, що мають вуха, але не чують. Гроза гніву Божого гримить над нами, а ми під її молотом приходимо все в більше й більше шаленство. Люди собою являють кам’яних стовпів, що не відчувають ознаки часу, не напоумлюються настановами Церкви, глухі до голосу розуму, холодні до благань почуття й докорів совісті.

Час невпинно здійснює свій хід, і ми тільки рахуємо число днів і страшних лих, випробуваних нами, не вдумуючись у їхнє внутрішнє значення. Тим часом страшні дні містять у собі грізні настанови й повчання. Ми повинні бачити причину нещасть, що трапляються, у собі самих. Губить себе окрема людина, губить себе й цілий народ гріхами. Множення гріхів множить хвороби й види хвороб, що скорочують наше життя.

Час Великого посту з кожним днем скорочується для християн. Євангеліє й Церква не вмовкають проповідувати покаяння й призивати до покаяння: покайтеся, тому що наблизилося Царство Небесне (Мф. 4, 17). Це були перші слова, якими почалася проповідь Ісуса Христа. Отже, спасіння душі й покаяння - дві істини, одна від іншої невіддільні, одна без іншої немислимі. Без покаяння немає спасіння.

Перший крок до покаяння з боку людини полягає в тому, щоб вона звернула свої думки й бажання до сповіщеного Євангелієм Царства Божого. Немає особливого утруднення людині оглянути свою душу. Під час цього огляду совість і пам'ять покажуть людині її думки, почуття, бажання й дії. Людині залишається влаштувати свій душевний світ таким чином, щоб на місце злих думок і грубих намірів поставити добрі; замість порочних, похмурих бажань поставити благі; злу, жорстоку, завзяту свою діяльність змінити на працю чесноти, святості й чистоти. У цьому складається початок і потреба покаяння. Отже, вся праця людини полягає в одному – улаштувати себе згідно з вимогами людського достоїнства. Переможемо вузьку себелюбність, любов'ю переборемо егоїзм, що розкладає душу ,– от умови щирого покаяння.

Ми так звикли чути скарги на те, що життя нудне, і самі нерідко скаржимося, що життя важке. Нудьга й важкість життя - це два тягарі, якими принижується радість існування. Немає дня в нашому житті, на який ми могли б указати як на світлий і незаплямований. Немає такої справи, яку ми встигли скінчити без тривожної думки про її недосконалість. На всьому зробленому нами відображається видима немічність, що несе за собою невдоволення. Чим людина довше живе, тим життя робиться усе сутужніше й нудніше. На душі лежить тягар, серце болить, ниє. Зняти ці окови з людини всесильна одна благодать Божа. Ця благодать подається в покаянні. Ця благодать очищає й зціляє душу. Тільки в розумній сповіді знімається з душі тягар, тому що цей тягар є не що інше, як сума наших же гріхів. Ні від чого іншого не вийде оздоровлення душевних сил, як від покаяння. Тут діють сили благодатні, всемогутні, що лікують, заспокоюють і просвітлюють людину. Без цього засобу життя людське, хоча б воно було обставлене розкішшю багатства, почестями слави, красою молодості, – тягар нелегкий та повний душевної муки...

Благодать Божа не забуває жодної людини у світі. У списках людства перед очима Всемогутньої Правди бездольних, нещасних немає. Бідні й багаті, убогі й славні, старі й молоді, гарні й некрасиві – всі рівні діти Небесного Отця; усім до єдиного виноситься одна чаша Тіла й Крові Христових, всім до єдиного пропонується бути причасниками життя вічного. Приступитися до цієї рівності, до цього союзу в Христі, прийняти благодать Божу в себе доступно тільки чистому серцем. Без внутрішньої чистоти людину не опромінить благодать Божа. Прийняти благодать Божу – значить, інакше кажучи, прийняти в себе Господа. Господь же тільки тій душі повідомляється, що повна чистими думками й благими намірами, а ні думки добрі, ні наміри благі неможливі без каяття, без очищення себе душевною самосвідомістю. Христос осінив благодатним заспокоєнням душі митарів і блудниць за те одне, що вони, слухаючи вчення Його, каялися й виправлялися.

Каяття - одне з тих спасительних для людини засобів, яким можливо воцарити у душі заспокоєння й розраду. Сам спаситель обіцяв заспокоїти всіх утруднених й обтяжених (Мф. 11: 28). Він же, як милосердий Отець, обіцяв забути всі наші беззаконня: беззаконник, якщо навернеться від усіх гріхів своїх, які робив, і буде дотримуватися всіх уставів Моїх і чинити законно і праведно, живий буде, не помре. Усі злочини його, які робив він, не пригадаються йому (Єз. 18:21-22). Приклади спасительного каяття, що подаються Священним Писанням й історією Церкви, зворушливі. Цар Давид загладив свій важкий злочин покаянням. Апостол Петро очистив своє троєкратне відречення гіркими слізьми. Яку важливу справу зробив розбійник, що отримав рай у кілька хвилин? Приніс покаяння. Марія Магдалина заслужила любов Христа тим, що обмила Його ноги слізьми покаяння.

Ці приклади й наведені переконання в необхідності покаяння вказують самі собою обов'язок християнинові виконати цей спасительний борг. Нам це потрібніше, ніж було потрібно нашим батькам. Наш час до того наповнений різними зловживаннями, що людина невільно мусить задавати собі питання про вільний вихід з уз гріховних. У кого з нас не боліла душа й кому не потрібне духовне лікування?

А тим часом замість того, щоб шукати зцілення, ми дозволяємо звичкам і нахилам робити свою злу справу. З кожним днем зростає себелюбність, життєвий розрахунок, зростає й збільшується роз'єднання, невдоволення. У такому становищі розсудливий християнин повинен отямитися. Він не повинен зневажати тим, що душі його повідомить світло й радість. Він не повинен відкладати покаяння... Відкладати покаяння значить множити тугу життя, множити число гріхів. Якщо ж один гріх, за словами апостола Якова, народжує смерть (Як. 1:15), то скільки смертей народжується з появою багатьох гріхів?

Не можна пропустити без зауваження однієї ознаки нашої моралі. Ми одушевлені добрими намірами; плани нашого життя написані митецькою рукою. Нині один говорить багато про гарні почуття, завтра інший багато міркує про добро, про істину й красу... Все це могло б бути дуже похвально, якби не мало в собі характер легкодумства. Доводиться зустрічатися з багатьма, досить багатьма благими намірами й почуттями, але вони подібні ніжним прекрасним квітам, які в'януть від спеки, мерзнуть від холоду й ламаються від вітру. Сьогодні спостерігається такий гарячий порив душі, що здатний розігнути залізо ,– а завтра вже він охолонув, його немає ні в думках, ні в почуттях. Сьогодні важке зітхання про спасіння, сльози, як струмки благодатної цілющої води, ллються з очей, що прагнуть побачити благочестя й спасіння – а назавтра бачимо інше, ніби на підтвердження тієї приказки, що слова й сльози так само підступні, як вода. Виявляється, це були не сльози розчулення, а сльози збудженого стану. Що нині приймаємо, те завтра відкидаємо. Легкодумство – от камінь спотикання на шляху до правильного життя; воно може бути усунуте тільки покаянням. Будемо ж уважні до Христової заповіді про покаяння. Покайтеся, тому що наблизилося царство Боже... кличе Спаситель! Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче! - не перестає, ридаючи, оспівувати наша ніжна мати, Православна Христова Церква.

Спаситель кличе  нас до віри. Увіруємо й зцілимося; і тоді Він нам скаже, як сказав зціленому розслабленому нині в Євангелії: прощаються тобі гріхи твої: віра твоя спасла тебе (Мк. 2: 5). Амінь.