Слово на свято Стрiтення Господнього

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

Кому з нас не доводилося iнодi спостерiгати зворушливу картину: який-небудь дуже старий, згорблений, укритий сивиною старець тримає дитя i нiжно пестить його тремтливими вiд старостi руками. Тут ми бачимо поряд немов два протилежнi полюси життя: початок одного i кiнець iншого; двi життєвi зорi: вранiшню й вечiрню, схiд i захiд, розквiт i в'янення. Коли цi протилежностi iснують окремо, ми чомусь не зосереджуємо на них своєї уваги.

Та порiвняйте сивого старця i дитя, i ця вражаюча рiзниця мимоволi впадає у вiчi й викликає в душi тривожнi почуття та думки. Вiд одного вже вiє холодом близької могили. Життєва сила, часом безрозсудно розтрачена за багато десяткiв рокiв, уже ледве тлiє i ось-ось погасне зовсiм. А на його руках ворушиться маленька iстота, теж безсила i слабка, але це безсилля майбутньої сили. У малюка все ще попереду, i з кожним днем вiн буде рости i все бiльше й бiльше розвиватися. Мимоволi думається: дiдусю, колись i ти був дитям, життєрадiсним i з нерозтраченим запасом прихованих у твоїй маленькiй iстотi сил. А що тепер з тобою сталося, i куди й на що пiшли твої сили? I ти, чарiвне дитя, будеш колись таким самим дряхлим старцем, якщо численнi знегоди, що чекають на тебе попереду, не згублять тебе ще ранiше, в розквiтi сил!

Подiбна група постала багато-багато рокiв тому цього дня в єрусалимському храмi. З одного боку - старець Симеон, праведний i благочестивий, але дуже старий роками, з другого - Боже Немовля на його руках, утiха Iзраїлева, надiя i спасiння всього свiту. "Нинi вiдпускаєш раба Твого... з миром" (Лк. 2, 29), - вимовляє Симеон, тобто тепер я побачив Того, Хто несе спасiння i менi, й усiм людям, i я можу спокiйно вмерти.

Чи не чується вам у цих словах iносказання i символiчний змiст? Чи не здається вам, що Симеон - цей сивий старець - уособлює весь Старий Завiт? Багато рокiв чекав Симеон, доки своїми очима не побачив Спасителя свiту. Тисячолiттями чекав того самого i весь рiд людський. I ось в особi Симеона стомлене людство зустрiчає Того, Кого так довго очiкувало. В словах "нинi вiдпускаєш" чується немов остання, прощальна, передсмертна пiсня, з якою Старий Завiт тепер сходить з iсторичної арени i передає Новому Завiту свої сподiвання й бажання, якi, нарештi, справдились. Тепер завдання Старого Завiту виконане. Вiн здiйснив своє призначення з допомогою Закону, пророцтв та прообразiв, вiн зберiг у людях вiру в Месiю, пiдготував їх до Його приходу - i нинi з миром вiдходить у вiчнiсть. Старий Завiт поступається своїм мiсцем Новому Завiту, де буде царювати вже не Мойсей, а Христос; не Синайський закон, а Євангелiє; не кривавi жертви, а животворче Таїнство святої Євхаристiї.

А втiм, праведний Симеон i сам по собi, крiм алегоричних тлумачень, просто як людина, являє собою для нас багато повчального. Не слiд забувати, що ця зустрiч у храмi для нього особисто мала фатальне значення. Йому давно було обiцяно Духом Святим, що вiн не помре до того часу, доки не побачить Христа. Тепер вiн Його побачив i, отже, повинен готуватися до смертi, яка вже не забариться. За таких обставин нелегко бути спокiйним, зберегти спокiй духу.

Наша природа iнстинктивно сторониться смертi. Ми всi так її боїмося, що намагаємося про неї не думати. Вона, як кошмар, отруює нам усю радiсть життя, руйнує всi нашi життєвi плани. Нас так лякає темна холодна могила! На старiсть жадоба життя ще бiльше зростає. Деякi старцi чiпляються за життя i тремтять за нього значно бiльше, нiж коли були юнаками.

Нiщо людське, звичайно, не було чуже i праведному Симеоновi. А втiм, з якою готовнiстю i навiть очевидною радiстю зустрiчає вiн смерть, що наближається!

"Нинi вiдпускаєш раба Твого, Владико", - молитовно звертається вiн до Бога. I ми виразно чуємо в цих словах не гiркоту передсмертної немочi, а поривання вдячних почуттiв людини, якiй пiсля довгої заборони дозволено, нарештi, вмерти, i вона приймає цей дозвiл як особливу милiсть. Не треба зважати на те, що ця людина стара, i не в тому рiч, що їй набридло життя. Чому ж Симеон радiє смертi?

В Євангелiї про нього говориться, що вiн був праведний i благочестивий. Цим сказано все. Ось звiдки - з цього внутрiшнього джерела своєї душi, зi своєї ясної i чистої совiстi - вiн черпав ту мужнiсть, спокiй i навiть радiсть, готовнiсть, з якими вiн вiтав наближення смертi. Справдi, що йому ще лишалося на землi? Все можливе в межах людського життя Симеон уже здiйснив. Чого ж йому страхатися смертi? Стиглий плiд сам по собi падає з дерева, це закон природи. Коли учень успiшно пройде весь курс навчання, йому вже бiльше нема чого робити в стiнах школи. Це теж кожному зрозумiло.

А хiба наше життя на землi не є саме дозрiванням для наступного вiчного життя? Що таке наше життя, як не школа, де ми повиннi пройти всю виховну пiдготовку, щоб бути потiм гiдними громадянами Царства Божого на небесах?

Очевидно, Симеон так розумiв сенс i значення земного життя, в якому для нього вже нiчого не лишилося невирiшеним, а смерть тiльки вiдкривала йому нескiнченний простiр вiчностi.

А чому ж ми так малодушно боїмося смертi? Тут причина може бути та, якою i пояснюється наш страх: ми загубили i нiяк не можемо знайти розумний сенс свого iснування; ми дуже метушливi в гонитвi за скороминущими благами свiту i розучилися думати про небо i про вiчнiсть.

Бiльшiсть з нас живе без будь-яких мiркувань про те, для чого ми живемо. Багато хто легковажно витрачає час на такi забави й уподобання, якi не мають нi постiйної цiнностi, нi мiцностi. А про те, що "єдино є на потребу", без чого життя дiйсно було б пусте, про своє внутрiшнє вдосконалення за заповiддю Христовою, нiхто наче не хоче й думати. А в цьому, i нi в чому iншому, полягає сенс життя, його вище, найблагороднiше завдання i кiнцеве призначення. В цьому незаперечна для християнина iстина.

Уявiть собi двох людей. Один - забезпечений усiма земними благами, щасливець, загальний кумир, якому з усiх бокiв куриться фiмiам облесливих похвал, слави i шани, а другий - принижений i зневажений, бiдно вдягнений, часто хворий, котрий для всiх є тягарем i якого усi хочуть позбутися. Яка мiж ними, здається, незмiрна рiзниця! Та ось обидва вони вмирають: один у розкiшному гробу, серед квiтiв, вiнкiв та iншої похоронної декорацiї; а другий - у звичайнiй скромнiй трунi, i весь його похорон бiдний до жалю. Та коли вони померли, то вся ця зовнiшнiсть, багата чи вбога, стала однаково байдужою i для першого, i для другого. А в чому ж лишилася вiдмiннiсть? Тiльки в тому, що становило їхнє внутрiшнє, душевне багатство, i насамперед - вiра й совiсть. I це ще питання: чи не виявиться знехтувана i нiкому, здавалося б, не потрiбна людина багатшою душею, нiж померлий щасливець?

Навiщо ж тодi ми витрачали стiльки даремних зусиль i турбот на те, що все одно смерть нещадною рукою вiдкине вбiк, що пiде прахом? Чи не значно розумнiше тi самi сили i час вiддати удосконаленню душi, творiнню добра людям, вiд чого залежатиме вся наша вiчна доля?

Ось чому нам така страшна смерть. Коли б вона не прийшла, вона завжди застає нас зненацька i непiдготованими для переходу у вiчнiсть. Ми намагаємося про неї не думати. А коли вона з'являється вiч-на-вiч, ми з жахом помiчаємо незникаючий грiховний бруд, який накопичувався в нашiй душi й совiстi, а в такому виглядi хiба не страшно йти на суд Божий? Притому ми надзвичайно обтяжили, зв'язали себе рiзними земними пристрастями i звичками, а смерть усе це безжалiсно порве назавжди й безповоротно. Ось коли, але вже пiзно, минає душевне потьмарення i вiдкривається iстинний сенс життя, коли воно вже витрачене даремно. Ось чому багато хто перед смертю пристрасно молиться, щоб хоч на короткий час її вiдстрочити, сподiваючись надолужити втрачене. I, можливо, якби пiсля гiрких урокiв розчарування i розкаяння, якi в останню хвилину подає нам смерть, нам дозволено було почати жити знову, ми насамперед розбили б тих неправдивих iдолiв свiту, яким поклонялися ранiше.

Та, на жаль, життя на землi дається Богом тiльки один раз. Навiщо ж нам чекати цих останнiх урокiв, якими вже не можна буде скористатися? Розкриймо Євангелiє, i тi самi уроки ми знайдемо там. А час, на наше щастя, ще залишається, щоб загладити минулi помилки i заново переглянути життя за тими вiчними заповiдями, якi лишив нам Господь у Своєму Євангелiї. Тодi й ми, подiбно до Симеона, безстрашно i радiсно зустрiнемо смерть, коли вона прийде, i вигукнемо, як вiн: "Нинi вiдпускаєш раба Твого, Владико,.. з миром".

Амiнь!