Слово на свято Хрещення Господнього

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

Ми святкуємо Хрещення Господа нашого Iсуса Христа. А це нагадує нам i про наше власне хрещення та змушує замислитися про тi обiтницi, якi ми наклали тодi на себе на все життя привселюдно перед лицем Церкви. Цi обiтницi говорять дуже визначено: "зрiкаюся сатани i всiх дiл його" i одночасно з'єднуюся з Христом.

Промовляючи цi слова устами хрещених своїх батька й матерi, ми давали обiцяння бути вiрними послiдовниками Iсуса Христа i ревними виконавцями Його заповiдей. Але насправдi: чи дiйсно ми з'єдналися з Христом i чи живемо так, як хоче Вiн вiд нас? Чи дiйсно ми у своєму життi здiйснюємо Його святу волю, чи завжди виконуємо євангельськi заповiдi? Навряд чи совiсть наша дозволить нам сказати це з повною впевненiстю i твердiстю. Краще признаймося, браття i сестри, що ми християни бiльше за назвою, а не за своїм життям, що поведiнка наша йде врозрiз з євангельськими вимогами.

Ми всi охоче визнаємо надзвичайну величнiсть вчення Христа, схиляємося i благоговiємо перед його чистотою i святiстю, але в той же час вважаємо це вчення нездiйсненним i незастосовним у життi. У нас життя йде зовсiм окремо вiд нашої релiгiйної вiри, вiд її вчення.

Для повсякденного практичного життя у нас є свої особливi правила, побудованi на чисто земних мiркуваннях, а зовсiм не на Євангелiї. I не дивно, що вони здебiльшого не стiльки узгоджуються з заповiдями Христа, скiльки суперечать їм. Євангельськi заповiдi вказують нам на небо, а ми дивимося в землю, вони кличуть нас жити духовно-моральним життям, а ми живемо похотями тiлесними i гордiстю житейською.

Вiзьмiть для прикладу будь-яке євангельське настановлення i знайдiть, де воно здiйснюється в життi. Пригадайте хоча б велику заповiдь Христа, яка справедливо називається центром i основою всього євангельського вчення: любiть ворогiв ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творiть тим, хто ненавидить вас (Мф. 5, 44). Чи зустрiчали ви на своєму життєвому шляху таку величезну силу любовi? Чи бачили ви, як люди люблять того, хто їх ненавидить; як на прокляття вiдповiдають благословенням; як полум'я ворожнечi гасять молитвою за ворогiв? Мабуть, нi, а якщо й так, то дуже рiдко.

Ми звикли бачити зовсiм iнше: як на ворожнечу вiдповiдають ображанням i помстою; на лихе слово вiдповiдають цiлим потоком добiрної лайки; як за око готовi вирвати два ока; за один зуб - цiлу щелепу. Свята заповiдь Христа залишилась осторонь вiд життя; i тiльки в житiях святих ми зустрiчаємо її на дiйсно живих прикладах, якi недаремно чарують душу якоюсь особливою привабливiстю.

Щоб хто не подумав, що навмисне обрана найважча євангельська заповiдь, вiзьмiмо для прикладу iншу - найлегшу: "Не судiть, щоб i вас не судили" (Мф. 7, 1).

Здається, що може бути легше! Кожен з нас сам дуже грiшний перед Богом i заслуговує на суд Божий; тож чи нам судити погрiшностi iнших? Та ще не забуваймо, що Господь тут же обiцяє - в нагороду тим, хто не осуджує ближнiх, - що за це Вiн i їх самих визволить вiд Свого праведного суду, а отже, i вiд покарання. Але якщо судити з нашої поведiнки, то можна подумати, що ми й не чули про цю євангельську заборону.

Пересуди, лихослiв'я, осудження, наклепи, злораднiсть - все це дуже звичнi i всiм вiдомi явища. Досить двом чи трьом людям зiбратися разом - i розмова швидко переходить на ?рунт лихослiв'я. А якщо гурт зiбрався чималий, то бiдному ближньому i зовсiм доводиться погано: тут розберуть по кiстках не тiльки його, але не пожалiють i його предкiв. I за яким правом одна людина береться осуджувати iншу, коли вона сама, можливо, гiрша за неї i, помiчаючи скалку у чужiм оцi, не бачить у себе в оцi цiлої колоди. Як правило, ганьблять iнших тi, хто хоче порiвняти їх за грiховнiстю з собою, щоб вони не видiлялися своїм благочестям. Принаймнi праведники з чистою совiстю, яким пристойнiше було б осуджувати iнших, так не чинили. Вони жалiли грiшникiв i молилися за них, а не звеличувалися перед ними, i часто навiть вважали себе бiльш грiшними, нiж вони. От вам i найлегша заповiдь!

Якщо ми перевiримо себе таким чином по всьому Євангелiю, то помiтимо в усьому значнi розходження нашого життя з ученням Iсуса Христа. Розумом ми його сприймаємо, а живемо всупереч йому. Думкою поважаємо, а на дiлi зневажаємо. Незрозумiлi протирiччя! Здається, нiби Закон Божий - така ж абстрактна наука, як, наприклад, астрономiя. Десь там, далеко у всесвiтi, свiтять зiрки i планети, миготять астероїди, кружляють таємничi комети. То й нехай вони собi свiтять i пливуть у всесвiтi. З точки зору науки все це дуже цiкаво, але в особистому життi нам немає до них нiякого дiла. Подiбно до того ми дивимося i на Євангелiє. Здалеку ми захоплюємося ним, навiть читаємо i вивчаємо його, а живемо самi по собi, незалежно вiд Христа i Його Євангелiя. Так ми почуваємося вiльнiше. Сяк-так, з грiхом пополам, ми вiруємо в Христа i гадаємо, що цього досить. Але яка ж це вiра! Нi, це не правдива, це не жива вiра. Жива вiра обiймає всю людину з душею i тiлом. Вона тверда, як алмаз, нездоланна, як скеля. Вона живе i дихає в кожному словi й виявляється в усiй поведiнцi людини.

Опам'ятаймося ж, поки ще є час! Одне тiльки хрещення, одне тiльки звання християнина ще не спасають нас для вiчного життя. Для цього треба i жити по-християнськи. Iнакше з нами може повторитися те саме, що було з древнiми фарисеями. Вони дуже пишалися своїм походженням вiд Авраама i думали, що за одне це Бог надасть їм першi мiсця в Своєму Царствi. Але Господь на це сказав їм: "Якби ви були дiтьми Авраама, то творили б дiла Авраама". А святий Iоан Хреститель, звертаючись до них, сказав: "Не починайте говорити в собi: отця маємо Авраама... Вже й сокира бiля кореня дерева лежить: бо всяке дерево, що не приносить доброго плоду, рубають i кидають в огонь" (Мф. 3, 9-10).

Побiймося ж, браття i сестри, цiєї сокири, цього страшного присуду. Поспiшiмо покаятися й жити згiдно з євангельськими заповiдями.

Амiнь!