План:

І. Вступ. Опис загального суду в Євангелії.

ІІ. 1. Властивості загального суду:

а) загальність;

б) урочистість і відкритість;

в) строгість і правосудність;

г) остаточність.

2. Вічне життя праведних.

3. Вічні муки грішників.

4. Твори християнських подвижників про кінцеву участь праведних і грішних.

         ІІІ. Висновок. Після загального суду Бог покладе кінець всім злочинам й в оновленому світі запанує вічна Божа Правда.

Серед численних свідчень про дійсність і незаперечність майбутнього Загального суду (Ін. 5:22, 27-29; Мф. 16:27; 7:21-23; 11:22 й 24; 12:36 й 41-42; 13:40-43; 19:29-30; 24:30; 25:31-46; Діян. 17:31; Юд. 14-15; 2 Кор. 5:10; Рим. 2:5-7; 14:10; 1 Кор. 4:5; Еф. 6:8; Кол. 3:24-25; 2 Фес. 1:6-10; 2 Тим. 4:1; Об. 20:11-15), найбільш повний опис цієї події міститься в євангелиста Матфея (Мф. 25:31-46).

З опису цієї події можна зробити висновок про властивості Суду. Він буде — загальний, тобто простягається на всіх людей — живих і померлих, добрих і злих, а за іншими вказівками слова Божого — і навіть на самих занепалих ангелів (2 Петр. 2:4; Юд. 6), урочистий і відкритий, тому що Суддя з'явиться у всій славі Своїй, з усіма святими ангелами, перед лицем всього світу; строгий і страшний, чинений у всій правді Божій, і «день той буде вдень гніву й одкровення праведного суду Божого» (Рим. 2:5); останній й остаточний, що визначить на вічність долю кожного. Результатом Суду буде вічне воздаяння: блаженство праведних і муки засуджених злих.[1]

Зображуючи в найясніших і найрадісніших рисах вічне життя праведних після Загального суду, слово Боже говорить із тією ж твердістю й безсумнівністю про вічні муки грішників. «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, — скаже Син Людський у день суду, — і підуть вони в муки вічні, а праведники — у вічне життя» (Мф. 25:41). Цей стан мук представлений у Священному Писанні образно як місце мучення й іменується «геєною» (Образ геєни вогненної взятий від Еномської долини в пригороді Єрусалима, де відбувалися колись страти, а також звалювалися всякі нечистоти, внаслідок чого для запобігання від зарази там завжди підтримувався вогонь).

В Одкровенні Іоанна Богослова це місце (або стан) називається «озеро вогненне» (Об. 19:20). І в ап. Павла: «У полум'яному вогні здійснює помсту тим, які не пізнали Бога і не підкоряються благовіствуванню Господа нашого Ісуса Христа» (2 Фес. 1:8). Образні найменування: черв невмираючий і вогонь невгасаючий, мабуть, символічно вказують на вагу мук.

«Знаю, - пише св. Іоанн Златоуст, - що багато хто жахаються однієї геєни; але я думаю, що позбавлення тієї слави (слави Царства Божого) є мучення найжорстокіше, ніж геєна ... Це позбавлення благ заподіє такі муки, таку скорботу й тісноту, що якби й ніяке покарання не очікувало согрішивших тут, то воно саме по собі сильніше геєнських мук може розтерзати й обурити наші душі... Багато безрозсудних бажають тільки позбутися від геєни: але я вважаю набагато мучительнішим геєни покаранням не бути в тій славі; і тому, хто втратив її, думаю, плакати повинен не стільки про геєнські муки, скільки про позбавлення небесних благ».[2]

Церква, ґрунтуючись на слові Божому, визнає геєнські муки вічними й нескінченними, і тому вона засудила на П'ятому Вселенському соборі псевдовчення орігенистів, начебто демони й нечестиві люди будуть страждати в пеклі тільки до певного часу, а потім будуть відновлені в первісному безневинному стані, названому «апокатастасис.» Осудження на Загальному суді названо в Одкровенні св. Іоанна Богослова «смертю другою» (Об. 20:14) .

Прагнення зрозуміти геєнські муки у відносному змісті: «вічності,» як якогось періоду, можливо й тривалого, але кінцевого, — зустрічалося як у стародавності, так зустрічається й понині. Деякі ж зовсім заперечують реальність пекельних мук. Приводять міркування логічної властивості, що вказують на невідповідність мук із добротою Божою; на гадану нами нерозмірність між тимчасовим злочином і вічністю покарань за гріх; на невідповідність мук із кінцевою метою творіння людини, що є блаженство у Бозі.[3] Але не нам визначати межі між невимовною милістю Божою і правдою — справедливістю Його. Знаємо, що Господь «хоче, щоб усі спаслися й прийшли до пізнання істини».  Але людина здатна власною злою волею відштовхнути милосердя Боже й всі засоби спасіння. Іоан Златоуст, витлумачуючи зображення Страшного суду, зауважує: «Коли говорив Господь про царство, то, сказавши: Прийдіть, благословенні, успадковуйте Царство, – додав, – уготоване вам від створення світу; а говорячи про вогонь, сказав не так, але додав: Уготований дияволові й ангелам його. Тому що Я Царство готував вам, вогонь же не вам, але дияволові й ангелам його».

Ми не маємо права розуміти слова Спасителя, як загрозу або якийсь педагогічний прийом, застосовуваний Спасителем для виправлення грішників. Єпископ Феофан Затворник пише: «Підуть праведники в життя вічне, а грішники, що посатаніли, - у муки вічні, у співтоваристві з бісами. Чи скінчаться ці муки? Якщо скінчиться сатанинство й осатаніння, то й муки можуть скінчитися. А чи скінчиться сатанинство й осатаніння? Подивимося й побачимо тоді... Чого не бачив сатана після свого падіння! Скільки явлено сил Божих! Як сам він уражений силою Хреста Господнього! Як досі уражається цією силою всяка його хитрість і злість! І усе йому йде проти: і чим далі йде, тим більше чинить опір.»

«Втім, поняття «гнів» стосовно Бога є умовним й образним, як про це повчаємося з наставлянь преп. Антонія Великого. Він говорить: «Бог благий, і безпристрасний, і незмінний. Якщо хто, визнаючи благословенним і істинним те, що Бог не змінюється, дивується однак, як Він (будучи такий) про добрих радується, злих відвертає, на грішників гнівається, а коли вони каються, є милостивий до них: то на це треба сказати, що насправді Бог не радується й не гнівається, тому що радість і гнів – це людські страсті. Безглуздо думати, щоб Божеству було гарно або зле через справи людські. Бог благий і тільки благе творить, шкодити ж нікому не шкодить, перебуваючи завжди однаковим. А ми, коли буваємо добрі, то вступаємо в спілкування з Богом, по подібності з Ним, а коли стаємо злими, то віддаляємося від Нього по відмінності з Ним... Так що сказати: Бог відвертається від злих, - є те ж, що сказати: сонце ховається від тих, хто не має зору»[4] .

Твори християнських подвижників показують, що чим вище морально піднімається людина, тим гостріше вона відчуває свою відповідальність перед Богом. Але одночасно із цим міцніє в ній надія на милість Божу й любов до Нього.

З перетворенням світу в світ новий, кращий, відкриється вічне Царство Боже, Царство слави. Тоді закінчиться «царство благодаті» — буття Церкви войовничої на землі, а Церква небесна ввійде в Царство слави й зіллється з ним. Тоді царювати буде Син Божий з Отцем і Святим Духом, і «царству Його не буде кінця,» як благовіствував ангел Діві Марії (Лк. 1:33). «Тому що, —як пояснює св. Кирило Єрусалимський, — Той, Котрий царював раніше, ніж скинув ворогів,  чи не буде тим більше царювати після того, як переможе їх?».

Смерть втратить свою силу: «Останній же ворог скасується — смерть…Тоді збудеться слово написане: поглинена смерть перемогою.» «І часу вже не буде» — припиниться відчуття його плину (1 Кор. 15:26 й 54).

Образно представлене вічне блаженне життя в Одкровенні, глава 21-а: «І побачив я нове небо й нову землю, тому що колишнє небо й колишня земля минули, і моря вже немає».  У Царстві слави все буде одухотворене, безсмертне й святе. Головне ж те, що ті, які досягли майбутнє блаженне життя і стали «причасниками Божественного єства» (2 Петр. 1:4), стануть учасниками того досконалого життя, джерело якого в Бозі. Зокрема, члени Царства Божого, подібно ангелам, удостояться бачити Бога (Мф. 5:8). Будуть споглядати Його славу не як крізь тьмяне скло, не гадаючи, але віч-на-віч, –  і не тільки споглядати, але й самі брати участь у ній, сяючи, як сонце, у Царстві Отця Свого (Мф. 13:43), будучи «співспадкоємцями Христовими» , сидячи із Христом на престолі й розділяючи з Ним Його царську велич (Об. 3:21; 2 Тим. 2:11-12).

«Вони не будуть уже не голодніти, не спрагнути, і не буде палити їх сонце й ані спека; тому що Агнець, Який посередині престолу, буде пасти їх і водити їх на живі джерела вод, і обітре Бог усяку сльозу з очей їх» (Об. 7:16-17). Як говорить пророк Ісаія: «Не бачило те око, і не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог люблячим Його» (Іс. 64:4; 1 Кор. 2:9).

Блаженство в Бозі буде тим жаданіше, що воно буде нескінченним: «І підуть праведники в життя вічне» .[5] Однак і слава у Бозі, за думкою св. Отців Церкви, буде мати свої ступені, відповідно до морального достоїнства кожного, що можна зрозуміти зі слів Священного Писання: «У домі Отця Мого осель багато». Бог «віддасть кожному по справах його…Кожний одержить свою нагороду по своїй праці…І зірка від зірки відрізняється в славі» (Іоан. 14:2; Мф. 16:27; 1 Кор. 3:8; 1 Кор. 15:41).

Тому слід бути уважним до свого духовного стану, щоб яскраво горів всередині світильник віри й щоб одяг душі зберігся чистим. Тоді загальний суд буде бажаною подією, коли Бог покладе кінець всім злочинам й в оновленому світі запанує вічна Божа Правда.

Джерела та література:

1.     Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видання УПЦ КП, 2004.

2.     К Феодору падшему увещание 1-е//Полное собрание сочинений Св. Иоанна Златоуста в двенадцати томах.–  М.: "Православная книга", 1991.– Т.1,  , кн.1.

3.     Добротолюбие.– М .: Паломник, 1998.– т. 1, с. 150.

4.     Киприан (Керн),  архим. О часе смертном. – М., 1990.

5.     Александр (Милеант), еп. Христианское учение о конце мира и будущей жизни// Миссионерский Листок №75.– Лос-Анжелес: Издательство храма Покрова Пресвятой Богородицы,1999.

6.     Иларион (Алфеев), игум. Таинство веры. Введение в православное догматическое богословие.– Клин:  “Христианская жизнь”, 2000.